.ю.н. Мамчур Віталій Миколайович

 

Поняття вбивства відповідно до чинного Кримінального кодексу України

Порівняно з Кримінальним кодексом України 1960 р. Кримінальний кодекс України 2001 р. (надалі - КК) дещо по-іншому регламентує відповідальність за вбивство.

Насамперед звертає на себе увагу те, що, на відміну від КК України 1960 р., в новому КК є визначення поняття вбивства. Зокрема, в диспозиції ч. 1 ст. 115 цього Кодексу вбивство визначається як умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.

Безумовно, такий підхід законодавця щодо регламентації кримінальної відповідальності за вбивство має свої позитивні моменти. Як зазначає А. В. Наумов, простими диспозиції бувають лише за формою, але зовсім не за своїм змістом [1]. Це в повній мірі стосується і визначення поняття вбивства. Зокрема, про це свідчить наявність у теорії кримінального права різноманітних думок щодо розуміння деяких ознак складу вбивства. Нагадаємо, що в науці кримінального права були сформульовані різні визначення поняття вбивства. Так, на думку М. Д. Шаргородського, вбивство - це умисне неправомірне позбавлення життя іншої людини [2]. В. В. Сташис зазначає, що наука й практика під убивством розуміє протиправне позбавлення життя іншої людини [3]. М. Й. Коржанський формулює поняття вбивства як протиправне і винне заподіяння смерті при посяганні на життя іншої людини [4]. С. С. Яценко і С. Д. Шапченко визначають вбивство як передбачене кримінальним законом винне суспільно небезпечне діяння, що посягає на життя іншої людини і спричиняє її смерть [5]. Отже, відмовившись від простої диспозиції, законодавець тим самим у якійсь мірі спробував вирішити проблему визначення поняття вбивства, яка має місце в доктрині кримінального права.

Щодо змісту законодавчого визначення поняття вбивства, то, на наш погляд, він відображає всі суттєві ознаки вбивства, але все ж таки є дещо неточним. На нашу думку, вбивство слід розглядати саме як передбачене кримінальним законом умисне суспільно небезпечне діяння, що посягає на життя іншої людини і спричиняє її смерть. Така дефініція є повнішою і дозволяє більш чітко визначити критерії відмежування вбивства від інших злочинних і не злочинних діянь, наслідками яких є позбавлення життя інших людей.

Вказівка у законодавчому визначенні поняття вбивства на те, що це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині є, на наш погляд, правильною. Ми вважаємо, що вбивство й позбавлення життя людини з необережності не повинні ототожнюватися. Очевидно, що ступінь суспільної небезпеки осіб, які умисно позбавили іншу людину життя, та осіб, які спричинили смерть іншій людині з необережності, різниться суттєво.

Здійснюючи умисне вбивство, злочинець завжди усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння. Він усвідомлює, що в результаті його дій настане або може настати смерть потерпілої особи. Незважаючи на це, він вчинює такі дії, бажаючи або, свідомо допускаючи настання наслідку у вигляді смерті іншої людини.

Ці якості практично відсутні у злочині, який здійснюється з необережності. У цьому випадку настання суспільно небезпечних наслідків носить у значній мірі вірогідний характер. Настання таких наслідків залежить не стільки від прямого волевиявлення суб′єкта, скільки від обставин, які лежать за межами його свідомості, волі та мотивації поведінки в цілому. У таких випадках особа взагалі не бажає вчинити злочин: порушуючи певні правила обережності, особа або не передбачає можливості настання смерті іншої особи, хоча повинна була й могла їх передбачити, або розраховує на якісь конкретні обставини, які відвернуть настання смерті.

З позиції сучасної кримінології мотивація поведінки, що призводить до позбавлення життя іншої людини з необережності, набагато ближче до мотивації будь-яких видів необережної злочинної поведінки, ніж до умисних злочинів проти особи. Спотворення цінностних орієнтацій у тих, хто з необережності позбавив життя іншу людину, ніколи не досягає, на відміну від умисних убивць, рівня й інтенсивності, властивих глобальній кримінальній спрямованості. Вони стосуються лише деяких психологічних відхилень і тому поєднуються у більшості осіб, які з необережності позбавили людину життя, з орієнтацією на більшість цінностей, які, як правило, притаманні законослухняним членам суспільства [6]. До того ж слід враховувати й те, що у філологічному значені термін «убивство», хоча і в дуже широкому його розумінні, вживається для позначення цілеспрямованих дій. Наприклад, досить часто можна почути таке: «убити час», «убити карту» та багато подібних висловлювань. Мабуть, саме тому ні у кого не виникає сумніву в тому, що самовбивця, тобто особа, яка вбиває сама себе - це особа, яка навмисно позбавила себе життя, а не та, яка загинула в силу своєї необережності.

На наш погляд, у КК України 2001 р. є й певні вади в частині використання терміну «вбивство» щодо деяких інших злочинів. Ми не можемо погодитися з тим, що для позначення позбавлення життя людини з необережності в КК України 2001 р. також використовується термін «вбивство». Така кримінально-правова регламентація суперечить правилам законодавчої техніки. Не можна, визначивши вбивство як умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, в подальшому використовувати цей термін для позначення необережного діяння. На наш погляд, для позначення кожного з цих злочинів доцільно застосовувати різні терміни. При цьому, на нашу думку, не обов'язково застосовувати специфічний термін для позначення необережного позбавлення життя іншої людини. В КК України існує багато статей, в яких відповідний злочин визначається описовим формулюванням. Як приклад можна привести ст. 146 КК України 2001 р., в якій передбачається відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини, чи ст. 171 КК України 2001 р., в якій передбачається відповідальність за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів тощо. На нашу думку, такий варіант кримінально-правової регламентації може бути застосований і щодо протиправного позбавлення життя іншої людини з необережності. Тим більше, що таким чином регламентується визначення поняття позбавлення життя людини з необережності в кримінальному законодавстві багатьох зарубіжних країн. Наприклад, у ст. 109 КК Російської Федерації 1996 р. цей злочин має назву «заподіяння смерті з необережності» [7], а в ст. 221-6 КК Франції 1992 року - «невмисне посягання на життя» [8]. Отже, цей злочин може позначатись в Кримінальному законодавстві України за допомогою таких формулювань як «заподіяння смерті з необережності» або «позбавлення життя з необережності».

Звичайно, законодавець не обмежився лише тим, що дав визначення поняття вбивства безпосередньо в Кримінальному законі. У новому КК України змінилося коло діянь, які вважаються видами вбивства.

Так, оскільки в ч. 1 ст. 105 цього Кодексу вбивство визначається як умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, то не є вбивством діяння, яке відповідно до КК України 1960 року визначалося як необережне вбивство, а також - діяння, які вважалися специфічними видами необережного вбивства. При цьому в Розділі «Злочини проти життя та здоров'я особи» не було передбачено якихось нових різновидів убивства. Законодавцем лише редакційно уточнені або доповнені новими ознаками склади тих злочинів, які містилися у відповідній главі КК України 1960 р. Зокрема це стосується таких різновидів убивства: умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 115 КК); умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК); умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

В абзаці 6 п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 1 квітня 1994 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» зазначається, що під умисними вбивствами слід розуміти й злочини, передбачені статтями 58, 59, 190-1 КК України 1960 р., а також злочини, відповідальність за які настає за ст. 60 і п. «в» ст. 234 цього Кодексу, якщо вони були поєднані з умисним позбавленням життя людини чи замахом на нього [9] . Ці склади злочинів дещо в іншому вигляді збереглися й у новому КК України. Так, у КК України 2001 р. передбачена відповідальність за такі злочини: диверсія (відповідно ст. 60 КК України 1960 р. та ст. 113 КК України 2001 р.); посягання на життя державного чи громадського діяча (відповідно ст. 58 КК України 1960 р. та ч. 1 ст. 112 КК України 2001 р.); посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (відповідно ст. 190-1 КК України 1960 р. та ст. 348 КК України 2001 р.); посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (відповідно ст. 190-1 КК України 1960 р. та ст. 379 КК України 2001 р.); опір начальникові або примушування його до порушення службових обов'язків, якщо вони були пов'язані з умисним вбивством цих осіб (відповідно п. "в" ст. 234 КК України 1960 р. та ч. 4 ст. 404 КК України 2001 р.); посягання на життя представника іноземної держави (відповідно ст. 59 КК України 1960 р. та ст. 443 КК України 2001 р.). Це свідчить, що відповідальність за кожний з цих злочинів передбачалася й в КК України 1960 р. Новелою є те, що деякі з цих складів злочинів розбито на два окремих склади злочину. Зокрема, це стосується складу злочину, ознаки якого в КК України були передбачені в ст. 190-1. Новим є й те, що більшість з цих складів злочинів редакційно уточнені або доповнені новими ознаками.

На наш погляд, були передбачені й нові склади злочинів, які можна вважати різновидами вбивства. Зокрема, у КК України 2001 р. передбачаються наступні склади злочинів, кожний з яких, по суті, є вбивством або замахом на вбивство: посягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням допомоги (ст. 400 КК); порушення законів та звичаїв війни, якщо вони поєднані з умисним убивством (ч. 2 ст. 438 КК); застосування зброї масового знищення (ст. 439 КК); геноцид (ст. 442 КК).

Так само як і в КК України 1960 р., зазначені види вбивства можна класифікувати за такими критеріями: ступінь суспільної небезпеки, врахований законодавцем на рівні окремих юридичних складів убивств; специфічні риси об'єкту відповідного виду вбивства; ознаки особи, яка може бути суб'єктом відповідного виду вбивства; особливості конструкції об'єктивної сторони складу певного різновиду умисного вбивства.

Щодо першого з названих критеріїв, то ознаки умисного вбивства без обтяжуючих та пом'якшуючих обставин передбачаються в ч. 1 ст. 115, а ознаки умисного вбивства при пом'якшуючих обставинах - у статтях 116 - 118 КК України 2001 р. Усі інші умисні вбивства є умисними вбивствами при обтяжуючих обставинах (ч. 1 ст. 112, ст. 113, ч. 2 ст. 115, ст. 348, ст. 379, ст. 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 438, ст. 439, ст. 442).

Залежно від специфічних рис об'єкту відповідні види вбивства розміщені в таких розділах: «Злочини проти основ національної безпеки України» (ч. 1 ст. 112, ст. 113); «Злочини проти життя та здоров'я особи» (статті 115 - 118); «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян» (ст. 348); «Злочини проти правосуддя» (ст. 379, ст. 400); «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)» (ч. 4 ст. 404); «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» (ч. 2 ст. 438, ст. 439, ст. 442).

За ознаками особи, яка може бути суб'єктом убивства, в КК України 2001 р. виокремлюється тільки опір начальникові або примушення його до порушення службових обов'язків, поєднаний з умисним убивством начальника або іншої особи, яка виконує обов'язки по військовій службі (ч. 4 ст. 404). Суб'єктом цього злочину може бути тільки військовослужбовець. Усі ж інші види вбивства можуть бути вчиненими будь-якою особою.

Залежно від особливостей конструкції об'єктивної сторони склади певних різновидів умисного вбивства поділяються на ті, що вважаються закінченими з моменту настання наслідків у вигляді смерті іншої людини, та ті, що вважаються закінченими на попередній стадії вчинення вбивства. До злочинів, які вважаються закінченими з моменту вчинення замаху на вбивство, належать злочини, ознаки яких передбачені в статтях 113, 112, 348, 379, 400.

Викликають особливий інтерес зміни, які були внесені щодо регламентації кваліфікованого складу вбивства, ознаки якого в КК України 1960 р. передбачалися у ст. 93. Порівняно з КК України 1960 р. в КК України 2001 р. цей кваліфікований склад убивства суттєво змінився.

На відміну від КК України 1960 р. в новому КК України «просте» умисне вбивство і кваліфікуючі ознаки умисного вбивства розміщені не в різних статтях, а в одній статті (ч. 1 та ч. 2 ст. 115). До того ж у ч. 2 ст. 115 КК України 2001 р. збільшено кількість пунктів, в яких містяться ознаки відповідних обтяжуючих обставин умисного вбивства. Якщо раніше їх було 10, то зараз - 13. При цьому законодавець передбачив нові обтяжуючі обставини та суттєво змінив ознаки деяких з обставин, що мали місце в ст. 93 КК України 1960 р. Зокрема, умисним убивством при обтяжуючих обставинах стали вважатися такі його різновиди: 1) умисне вбивство малолітньої дитини; 2) умисне вбивство заручника; 3) умисне вбивство близького родича особи у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку; 4) умисне вбивство, поєднане з насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом. З тих обставин умисного вбивства, які раніше були обтяжуючими, виведена тільки одна - умисне вбивство, вчинене особливо небезпечним рецидивістом.

На нашу думку, є певні вади у змінах, внесених законодавцем щодо кваліфікуючих ознак складу вбивства, які в КК України 2001 р. передбачаються в ч. 2 ст. 115. Зокрема, це стосується умисного вбивства особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК) та умисного вбивства, вчиненого за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115 КК).

Безперечно, положення п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України 2001 р. в частині визнання близьких родичів осіб, які виконують службовий або громадський обов'язок, потерпілими від передбаченого в ньому різновиду вбивства є цілком обґрунтованими. Проте, на наш погляд, бажано було б, якщо б законодавець при прийнятті цієї норми врахував позицію, викладену в п. 7 ст. 110 проекту КК України [10], згідно з якою пропонувалося визнавати за відповідних умов потерпілими від цього різновиду умисного вбивства будь-яких осіб, близьких особі, яка виконує службовий або громадський обов'язок. До речі, саме такий підхід щодо регламентації цього різновиду вбивства притаманний кримінальному законодавству багатьох країн. Як приклад можна привести кримінальне законодавство Російської Федерації та Латвійської Республіки [11] .

Звичайно, для правозастосовчих органів простіше, коли законодавець вживає термін «близькі родичі». Визначення цього терміну є в інших нормативно-правових актах України. Але ж основною функцією кримінального закону не є те, щоб він був зручним у користуванні для працівників правозастосовчих органів. Найголовнішим завданням кримінального законодавства є охорона від злочинних посягань осіб, їх прав та свобод. В цьому аспекті потребують посиленого кримінально-правового захисту як близькі родичі, так і інші особи, які є близькими особі, що виконує службовий або громадський обов'язок (Такими особами можуть бути коханий чоловік або жінка, друг, духовний наставник та інші особи, доля яких не байдужа для того, хто виконує або виконував відповідний обов'язок). Обираючи жертву, злочинець насамперед оцінює наскільки вона близька для особи, що виконує службовий або громадський обов'язок. Інколи в силу певних життєвих обставин особа, що не є родичем, є ближчою для іншої особи, ніж будь-який родич. Тому віктимність становища цих осіб є якщо не більшою, то такою ж підвищеною, як і у близьких родичів осіб, що виконують службовий або громадський обов'язок. До того ж слід враховувати і те, що суспільні відносини, які забезпечують особі можливість здійснювати свій службовий або громадський обов'язок, можуть бути порушеними і в тому разі, коли потерпілим стає не тільки близький родич, але і будь-яка інша особа, доля якої не байдужа для особи, що здійснює службову діяльність або виконує громадський обов'язок.

Щодо обставини, яка передбачена в п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України 2001 р., то її тлумачення взагалі викликає неабиякі труднощі.

Якщо виходити з буквального тлумачення, то за цим пунктом слід кваліфікувати лише умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Учинення ж цього злочину організованою групою або злочинною організацією не може бути кваліфіковане за цим пунктом. Більш того, вчинення вбивства злочинною організацією не може бути враховане судом як обставина, яка обтяжує покарання. Відповідно до ст. 67 КК України 2001 р. обставиною, яка обтяжує покарання, є вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою. При цьому під такою групою розуміються групи, ознаки яких передбачені в ч. 2 або ч. 3 ст. 28 цього Кодексу.

Якщо ж виходити з поширювального тлумачення, то за цим пунктом слід кваліфікувати умисне вбивство, вчинене як за попередньою змовою групою осіб, так і організованою групою чи злочинною організацією. Таке твердження випливає з того, що як організована група, так і злочинна організація є групами, для яких характерна попередня змова щодо вчинення злочину. Різниця між ними полягає лише в ступені стійкості та наявності ієрархічних відносин.

Очевидно, що вбивство, вчинене як за попередньою змовою групою осіб, так і організованою групою чи злочинною організацією - це злочин, який являє собою підвищену суспільну небезпеку. Тому ці обставини повинні бути враховані при кваліфікації як кваліфікуючі або особливо кваліфікуючі ознаки. У зв'язку з цим, на наш погляд, доречно було б або в п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України передбачити всі ці форми співучасті, або в п 12 ч. 2 ст. 115 КК України передбачити вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб або організованою групою, а в окремому пункті наступної частини - учинення вбивства членами злочинної організації.

Повертаючись до загальної характеристики кваліфікуючих ознак убивства, слід зазначити, що в диспозиції ст. 93 КК України 1960 р. обтяжуючі обставини умисного вбивства були розміщені безвідносно до того чи іншого критерію. Аналіз диспозиції ч. 2 ст. 115 КК України 2001 р. дає підстави для висновку, що в ній зазначені обставини, розміщені в певній послідовності. Зокрема, на початку диспозиції ч. 2 цієї статті розміщені обставини, ознаки яких переважно складають зміст елементів об'єкту умисного вбивства (пп.. 1 - 3); за ними розміщені обставини, ознаки яких переважно є змістом елементів об'єктивної сторони цього злочину (п. 4 та п. 5); далі - обставини, ознаки яких переважно є змістом елементів суб'єктивної сторони цього злочину (пп.. 6 - 11); нарешті, завершують цей перелік обставини, ознаки яких переважно складають зміст елементів суб'єкту цього злочину (п. 12 і п. 13).

Мабуть, законодавець врахував думку багатьох учених, які досліджуючи юридичну природу обтяжуючих обставин умисного вбивства, класифікували ці обставини залежно від їх зв'язку з такими структурними частинами складу злочину, як його об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єктивна сторона, суб'єкт (див., наприклад, відповідні праці М. К. Аніянца [12], Е. Ф. Побегайло [13]). Проте слід зазначити, що в юридичній літературі класифікація за вказаним критерієм не є єдиною. Існують різні модифікації такої класифікації.

Так, В. О. Навроцький поділяє обтяжуючі обставини умисного вбивства на такі види: 1) обставини, які характеризують потерпілого; 2) обставини, які характеризують спосіб убивства; 3) обставини, які характеризують мотив і мету вбивства; 4) обставини, які характеризують суб'єкта вбивства. При цьому він справедливо зазначає, що обставини, які обтяжують умисне вбивство, "рівноцінні" за своїм значенням, їх класифікація має не кримінально-правове, а дидактичне значення [14] .

На думку М. І. Загороднікова, жодна з обтяжуючих обставин умисного вбивства не може бути віднесена до об'єкта злочину, оскільки об'єкт злочину при здійсненні будь-якого вбивства залишається без змін і сам по собі не може обтяжувати даний злочин. У зв'язку з цим він запропонував іншу, ніж у більшості авторів, класифікацію обтяжуючих обставин умисного вбивства, поділивши їх на обставини, що характеризують: 1) мотиви та цілі, що кваліфікують вбивство; 2) індивідуальні риси особистості злочинця як кваліфікуючі ознаки умисного вбивства; 3) спосіб дії та наслідки як ознаки кваліфікованого вбивства [15].

З думкою М. І. Загороднікова щодо того, що обтяжуючі умисне вбивство обставини не можуть бути віднесені до об'єкта, погоджується С. В. Бородін. Проте, на його думку, неправильно розривати характеристику обтяжуючих обставин, що відносяться до суб'єктивної сторони і до суб'єкта вбивства. Він зазначає, що дані, які характеризують особистість винного, як обтяжуючі обставини вбивства, не можна розглядати у відриві від суб'єктивної сторони злочину, в якій відбивається психічне відношення суб'єкта до скоєного. Виходячи з цього С. В. Бородін вважає, що обставини, які відносяться до суб'єктивних властивостей убивства і до особистості винного, потрібно розглядати в одній групі [16].

Як видно, вчені, які відносять ту чи іншу обтяжуючу обставину вмисного вбивства до однієї із зазначених вище груп, намагаються дати системний виклад обтяжуючих обставин, а деякі з них - підкреслити, що вони тісно пов'язані зі складом злочину. Проте, на наш погляд, більшість з них, пропонуючи таку класифікацію, керуються своїм уявленням про те, у чому полягає сутність та зміст підвищеного ступеню суспільної небезпеки злочину за наявності відповідної обставини. Отже, фактично критерієм кожної із зазначених класифікацій обтяжуючих обставин умисного вбивства, можна вважати уявлення про сутність та зміст підвищеного ступеню суспільної небезпечності відповідної обтяжуючої обставини.

Кожна з обтяжуючих обставин умисного вбивства характеризує одночасно як "типізований" ступінь суспільної небезпеки злочину, так і "типізований" ступінь суспільної небезпеки винної особи. Тому, на наш погляд, не коректно категорично стверджувати, що кожна з обтяжуючих обставин умисного вбивства характеризує лише якусь одну зі складових частин складу злочину. Точнішим, на наш погляд, є твердження, що ознаки відповідних обставин переважно є змістом елементів однієї зі складових частин складу злочину. Такий висновок випливає з того, що, на нашу думку, визначальні ознаки певної обставини, які відображають її підвищений ступінь суспільної небезпеки, як правило, є змістом одного з елементів складу злочину. Це можна продемонструвати на прикладі умисного вбивства особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку. Законодавець посилив кримінальну відповідальність за вчинення цього різновиду вбивства, тому що: 1) поведінка потерпілих осіб, а в окремих випадках і становище, яке вони займають у суспільстві, характеризуються підвищеною віктимністю; 2) таке вбивство значно дестабілізує нормальне функціонування окремих ланок механізму держави, що у кінцевому рахунку спричинює шкоду іншим членам суспільства, на користь яких спрямована діяльність особи; 3) мотиви та цілі цього вбивства оцінюються як низькі; 4) відповідно, особи, які вчиняють даний вид вбивства, є особливо небезпечними для суспільства. Очевидно, що кожна з названих обставин, які є підставою посилення відповідальності за цей різновид умисного вбивства, є особливо суспільно небезпечною в силу специфіки діяльності по виконанню службового або громадського обов'язку та, в окремих випадках, становища у суспільстві тих осіб, які здійснюють цю діяльність. Отже, можна стверджувати, що кваліфікуючі ознаки аналізованого виду умисного вбивства переважно є складовою елементів об'єкту складу злочину. Зокрема, ці ознаки характеризують специфіку особи потерпілого, його становища в суспільстві та діяльності, яку він здійснює.

Щодо думки М. І. Загороднікова та С. В. Бородіна стосовно того, що жодна з обтяжуючих обставин умисного вбивства не може бути віднесена до об'єкта злочину, то, на наш погляд, вона є хибною, оскільки ці автори не розмежовують об'єкт убивства як типової юридичної конструкції злочинів проти життя людини й об'єкт убивства як юридичної конструкції окремого різновиду вбивства. Складовою частиною об'єкту вбивства як юридичної конструкції окремого різновиду вбивства крім біологічного життя людини можуть бути певні суспільні відносини та відповідні риси особи потерпілого.

Використані джерела:

1. Российское уголовное право. Общая часть: Учебник. - М.: Издательство Спарк, 1977. - C. 57;

2. Шаргородский М. Д. Преступления против жизни и здоровья. - М.: Юрид. издат. М-ва юстиции СССР, 1947. - C. 38;

3. Сташис В. В., Бажанов М. И. Личность - под охраной уголовного закона (Гл. 3 Уголовного кодекса Украины с научно-практическим комментарием). - Симферополь: Таврида, 1996. - С. 6;

4. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів проти особи і власності. - Київ: Юрінком, 1996. - С. 5;

5.Уголовный кодекс Украины: Научно-практический комментарий (ответственные редакторы Яценко С. С., Шакун В. И.). - К.: Правові джерела, 1998. - С. 380;

6. Криминология. - М.: Изд-во МГУ, 1994. - С. 358 - 359;

7. Уголовный кодекс Российской Федерации // Сборник кодексов Российской Федерации. Издательство ЗАО Славянский дом книги, 1997;

8. Новый Уголовный кодекс Франции. - М.: ЮРИДИЧЕСКИЙ КОЛЛЕДЖ МГУ, 1993;

9. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963 - 1997 роки): Із змінами і доповненнями за станом на 8 лютого 1998 року. - Сімферополь: Таврія, 1998. - С. 165 - 180;

10. Українське право. - 1997. - № 2;

11. Уголовный закон Латвийской Республики.- Мн.: Тесей, 1999;

12. Аниянц М. К. Ответственность за преступления против жизни по действующему законодательству союзных республик. - М.: Юрид. лит., 1964. - С. 44;

13. Побегайло Э. Ф. Умышленные убийства и борьба с ними: Уголовно-правовое и криминолог. исследование. - Воронеж: Изд. Воронежского ун-та, 1965. - С. 74 - 118;

14. Навроцький В. О. Злочини проти особи: Лекції для студентів юридичного факультету - Львів: юрид. фак. Львівського ун. ім. Івана Франка, - 1997. - С. 10;

15. Загородников Н. И. Преступления против жизни по советскому уголовному праву. - М.: Госюриздат, 1961. - 278 с.;Загородников Н. И. Преступления против жизни по советскому уголовному праву. - М.: Госюриздат, 1961. - С. 116 - 121;

16. Бородин С. В. Преступления против жизни. - М.: Юристь, 1999. - С. 94.