Стаття Шарко Діани Равілівни

 

Деякі проблеми забезпечення вільного доступу до

електронних інформаційних ресурсів в бібліотеках

 

Бібліотеки, надаючи вільний доступ усім бажаючим громадянам до наявних в їх фондах книжок та періодичних видань, завжди відігравали надзвичайно важливу роль у розвитку науки, культури та підвищенні освітнього рівня суспільства. Проте все більше інформації у наш час виробляється у електронній формі, яку легко копіювати і розсилати по мережам. Поступово, впроваджуючи нові інформаційні технології, бібліотеки розвивають сканування документів і пересилку їх по електронній пошті. Цей напрям запроваджується у все більшій кількості бібліотек, бо він дає значний ефект у підвищенні задоволення потреб користувачів, значно економить час на доставку необхідної інформації і розширює коло інформаційних джерел. Проте поява нових носіїв інформації, засобів її розповсюдження, окрім нових можливостей більш оперативного та якісного задоволення запитів читачів, створила і певні проблеми, які у бібліотеках дуже часто вирішуються без урахування міжнародних та національних правових норм.

Згідно зі ст. 22 Закону України "Про авторське право та суміжні права", допускається без згоди автора або іншої особи, яка має авторське право, репрографічне відтворення одного примірника твору бібліотеками та архівами, діяльність яких не спрямована прямо або опосередковано на одержання прибутку, за таких умов:

1) у разі, коли відтворюваним твором є окрема опублікована стаття та інші невеликі за обсягом твори чи уривки з письмових творів (за винятком комп'ютерних програм і баз даних), з ілюстраціями чи без них, і коли це відтворення здійснюється за запитами фізичних осіб за умови, що:

а) бібліотека та архів мають достатньо підстав вважати, що такий примірник використовуватиметься з метою освіти, навчання і приватного дослідження;

б) відтворення твору є поодиноким випадком і не має систематичного характеру;

2) у разі, коли відтворення здійснюється для збереження або заміни загубленого, пошкодженого та непридатного примірника даної бібліотеки чи архіву або для відновлення загубленого, пошкодженого або непридатного примірника з фонду аналогічної бібліотеки чи архіву, а одержання такого примірника іншим шляхом неможливе, а також коли відтворення твору є поодиноким випадком і не має систематичного характеру.

Бернською конвенцією про охорону літературних і художніх творів також передбачені особливі випадки використання охоронюваних здобутків, коли непотрібно одержання попередніх згод власника авторського права і не передбачається якої-небудь винагороди автору у відношенні паперових копій та мікрокопій: ст. 16 (відтворення у визначених обговорених випадках), ст. 15 (цитування) і ст.17 (використання з метою ... навчання). Що ж стосується електронних копії, то це не визначено цією Конвенцією.

У попередні роки бібліотеки виготовляли копії на мікроплівках, потім додались ксерокопії. При виготовленні фото - чи ксерокопій вони завжди дотримувались вище означених норм. Копії виконувались, якщо користувач у бланку МБА позначав, що буде використовувати документ з метою освіти, досліджень або навчання. Бібліотека, створюючи страховий та захисний фонди мікрокопій, також діяла у рамках закону "Про авторське право та суміжні права" [3].

Водночас, розміщуючи електронні копії документів в своїй мережі та надаючи до них доступ читачам, бібліотека порушує норми закону тричі:

1) розміщуючи без згоди суб'єктів авторського права твори в своїй мережі, адже відтворення будь-яких охоронюваних авторським правом матеріалів без згоди суб'єктів авторського права є порушенням авторських прав. Закон України "Про авторське право та суміжні права" взагалі не передбачає можливості сканування та створення копії в цифровій формі без згоди суб'єктів авторського права, в ст. 22 зазначеного Закону йде мова лише про випадки «репрографічне відтворення», під яким, згідно з ч. 34 ст. 1 Закону розуміється факсимільне відтворення у будь-якому розмірі (у тому числі збільшеному чи зменшеному) оригіналу письмового чи іншого графічного твору або його примірника шляхом фотокопіювання або іншими подібними способами, крім запису в електронній (у тому числі цифровій), оптичній чи іншій формі, яку зчитує комп'ютер;

2) надаючи них доступ читачам. На думку деяких науковців, при цьому відбувається публічне сповіщення (доведення до загального відома) таких творів без згоди суб'єктів авторського права шляхом передачі на віддаль за допомогою кабелю або інтерактивної передачі в ефір з використанням супутників [1]. Але, на наш погляд, в даному випадку не можна говорити про публічне сповіщення, оскільки бібліотеки не є організаціями ефірного чи кабельного мовлення. Ми вважаємо, що буде більш доречно говорити про здійснення без дозволу суб'єктів авторського права такої правомочності, як доведення творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором.

3) передача документів в електронній формі по мережам без здійснення виплат авторам також є порушенням авторських прав. Система же оплати за копіювання творів бібліотеками в Україні не розроблена, і тому бібліотеки при створенні та використанні електронних копій діють на свій страх і ризик.

Ст.28 Закону України "Про авторське право та суміжні права" визначає, що авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті. Дотримуючись норм цієї статті, бібліотеки повинні отримувати дозвіл автора, або особи, що має авторські права, на копіювання твору, або отримати ліцензію на використання твору автору з визначеною метою. Одержання таких ліцензій справа складна і для кожної окремої бібліотеки майже неможлива.

Без порушення авторських прав бібліотеки мають змогу створювати електронні копії документів, які не підлягають під дію закону "Про авторські та суміжні права". Ст.10 цього закону визначає об'єкти, які не охороняються авторським правом:

а) повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації;

б) твори народної творчості (фольклор);

в) видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади;

г) державні символи України;

д) грошові знаки;

е) розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється право sui-generis (своєрідне право, право особливо городу)".

Міжнародне бібліотечне співтовариство вже декілька років намагається відстояти право користувачів на вільний доступ до електронних документів та електронних копій документів, але все більше держав приймають рішення про значні обмеження по використанню у бібліотеках електронних копій документів.

ІФЛА вважає, що якщо бібліотекам і громадянам не буде надане право користуватися тими ж правами у відношенні електронних копій, що допускають безкоштовний доступ і використання для цілей, які відповідають суспільним інтересам таким, як освіта і дослідження, - виникне небезпека, що переваги Інформаційного Суспільства будуть доступні тільки тим, хто в стані заплатити. Це призведе до подальшого поглиблення нерівностей між багатими і бідними.

Основна завада на шляху формування в бібліотеках фондів електронних версій друкованих видань - авторське право, точніше відсутність у законодавстві чіткого визначення прав книгозбірень щодо зберігання і надання читачам електронних версій друкованих видань в наукових, освітянських і культурологічних цілях (офіційна позиція ІФЛА з цього питання полягає в тому, що виготовлення книгозбірнями електронних копій матеріалів, захищених авторським правом, у згаданих цілях не слід вважати порушенням авторських прав) [6].

Класичне ав­торське право (Copyright Law) виходить із передумови, що автор бажає всіляко відгородити своє творіння від зазіхань третіх осіб, а використання здобутків сприймає як спосіб одержання прибутку. Проте багато авторів хотіли б мати більш гнучке право, наприклад для того, щоб розділити комерційне й некомерційне використання своїх напрацювань. [2].

У 1983 p. P. Столман ор­ганізував проект GNU, у рамках якого була розроблена перша суспільна ліцензія GNU General Public License (GPL), де були сформульовані пра­вила поширення та використання відкритого програмного забезпечення. Ці правила, які базуються на дозволі, а не забороні, одержали назву «copy-left». Надалі було розроблено широкий клас публічних суспільних ліцензій, які стосуються різних аспектів використання відкритого контенту й враховують особливості здобутків (ліцензії GNU, Open Content License, Open Publication License, Artistic License та ін.). Усі вони ґрунтуються на ідеї надати авторам свободу розпоряджатися своїм здобутком на їх власний розсуд, а не так, як визначає «copyright». Можливість залучення зарубіжних ресурсів сьо­годні надається ще і ліцензіями Creative Commons, розробка яких була розпочата 2002 р. одноймен­ною організацією під керівництвом професора права Стендфордського університету Лоренса Лессига {Lawrence Lessig). За задумами розроб­ників, Creative Commons являє собою певний конструктор ліцензій, у якому кожному автору надається можливість обрати варіант, який його за­довольняє. Основними критеріями вибору визна­чено:

необхідність визначення автора твору;

можливість комерційного (некомерційного) ви­користання;

можливість створення похідних творів;

необхідність поширення похідних творів під тією ж ліцензією, під якою було опубліковано первинний.

Визначальне значення для поширення ліцензій Creative Commons може надати використання метаданих Creative Commons на рівні інституціональних репозиторіїв (institutional reposito­ries), які підтримуються бібліотеками, архівними установами, науковими та навчальними центрами при формуванні їх електронних архівів. Питання про можливість використання ліцензій Creative Commons для потреб наукової спільноти досліджу­валося у межах проекту RoMEO, автори якого дійшли висновку про доцільність використання цих ліцензій для опису умов доступу до наукових матеріалів. Важливими позитивними чинниками при цьому є широка розповсюдженість Creative Commons і наявність розвинених сервісів для «непідготовлених» користувачів. У цілому ж ліцензії Creative Commons - це інструмент, який активно розвивається та використовується. Він не є запереченням copyright, а його трансформацією у вигляд, коли copyright не перешкоджає вільному поширенню інформації.

Таким чином, прогалина, котра існувала донедавна між «copyright» і повною свободою дій, була заповнена публічними ліцензіями і ліцензіями Creative Commons, які дозволили, з одного боку, інформації та іншим інтелектуальним надбанням вільно циркулювати й розвиватися, а з іншого, надали авторам гнучкі можливості обмежити використання своїх здобутків у тих рамках, які вони вважають потрібними [2].

Ініціатори відкритого доступу вважають, що модель надає переваги для всіх зацікавлених сторін: організаціям, що фінансують, - як послуга для суспільства та позитивна віддача від їх інвестицій в дослідження; читачам - оскільки надасть доступ до всіх першоджерел; видавцям та рецензентам - у більш високій оцінці їх праці; бібліотекам дозволить якісно задовольняти різноманітні інформаційні запити користувачів; дослідницьким установам та інституціям - збільшить їх присутність, репутацію і престиж; невеличким видавництвам чи науковим громадам надає стратегію для виживання та відповідає їх основній сфері діяльності [7;227-228]. Від участі в ІР мають і самі науковці. Перше і мабуть найголовніше - це збільшення розповсюдження індивідуальних досліджень і таким чином зростання впливу та цитування досліджень (спеціальні дослідження показують, що цитування наукових робіт, які розміщені у вільному Інтернет доступі зростає в декілька разів). Не менш важливим є те, що матеріали, розміщені в інституційному репозитарії, окрім повнотекстового пошуку, мають стійкі URL, оскільки ІР передбачає безпечне збереження (запобігання втраті матеріалу) та постійний доступ до ресурсу. І хоча автор, розміщуючи матеріал в ІР, дозволяє вільний доступ до нього, але зберігає за собою авторські права на роботу [4]. Цілком доречними є ще й такі аргументи на користь ОАІ: більшість досліджень фінансується державним коштом, більша частина передплати на періодичні видання для установ (через бібліотеки) теж сплачується державою. Відповідно урядові органи кожної держави не лише мають право, але й зобов'язані втрутитися й вимагати й вимагати від авторів зробити доступними у відкритому доступі свої статті, якщо вони виконані на ґрунті дослідження, що фінансується державним коштом. Те ж саме стосується і університетів, які можуть вимагати того ж від своїх штатних співробітників, якщо дослідження виконане в межах планів закладу, в лабораторіях закладу (навіть в межах гранту чи проекту, що не фінансується державою) [7;228].

Хоча знаки Creative Commons та Сopy-left не згадуються в нашому законодавстві, суб'єкти авторського права як особи, які мають виключне право дозволяти використання своїх творів, у випадку, якщо вони зацікавлені у наданні вільного доступу до них, згідно зі ст. 1108 Цивільного кодексу України, можуть надавати ліцензії на їх використання на певних умовах. Згідно з ч. 3 зазначеної статті, ліцензія може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону.

В грудні 2005 р. Верховна Рада України ухвалила Постанову "Про Рекомендації парламентських слухань з питань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні", у якій відкритий доступ названий одним із пріоритетів розвитку інформаційного суспільства в Україні: "забезпечення відкритого безкоштовного Інтернет-доступу до ... ресурсів, створених за рахунок коштів Державного бюджету України".

Про відкритий доступ ідеться і в Законі України "Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки". Вимагається "забезпечення створення загальнодоступних електронних інформаційних ресурсів: створення необхідної технічної і технологічної інфраструктури, електронних інформаційних ресурсів в архівах, бібліотеках та музеях, науково-дослідних установах з визначенням вимоги щодо обов'язкового зберігання в єдиному електронному форматі результатів наукової діяльності та забезпечити вільний доступ до результатів наукових досліджень, створених за рахунок коштів Державного бюджету України".

Ще однією проблемою є відсутність у нашому законодавстві норм, які б надавали бібліотекам право зберігати електронні копії друкованих видань. Ми не можемо сканувати той самий текст десятки разів, бо це неминуче зруйнує документ, а так станеться з деякими примірниками творів, на які є великий попит. Тому організація процесу сканування повинна забезпечувати ведення архіву копій електронних документів, або створення технічних копій. А це також не відповідає нормі Закону про авторське право. Тому дуже важливо вирішити питання зі створенням та збереженням технічних копій електронних документів.

Таким чином, проблема полягає у відсутності у вітчизняному законодавстві чіткого визначення зазначених вище установ щодо зберігання і надання читачам електронних версій друкованих видань в наукових, освітянських і культурологічних цілях.

На наш погляд, є необхідним внесення змін до деяких законодавчих актів. Зокрема, ми вважаємо за доцільне передбачити в Законі України "Про обов'язків примірник документів" обов'язкову передачу визначеному колу бібліотек з видавництв комп'ютерних версій друкованих видань для формування на цій основі національних депозитаріїв. У процесі підготовки цього Закону подавалися відповідні пропозиції до профільних комісій Верховної Ради України, проте, на жаль, вони не були прийняті.

Також ми вважаємо за доцільне передбачити в Законі України "Про авторське право та суміжні права" виняток у дії авторського права стосовно результатів наукових досліджень, створених за рахунок коштів Державного бюджету України. Пропонуємо доповнити зазначений Закон статтею 22-1 наступного змісту:

"Вільне відтворення бібліотеками та архівами в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер, примірників творів науки, створених в результаті наукових досліджень, проведених за рахунок коштів Державного бюджету України.

Допускається без згоди автора чи іншої особи, яка має авторське право:

1) відтворення та зберігання бібліотеками та архівами в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер, одного примірнику твору науки, створеного в результаті наукових досліджень, проведених за рахунок коштів Державного бюджету України з метою ведення архіву копій електронних документів;

2) відтворення без згоди автора або іншої особи, яка має авторське право, в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер, примірників творів науки, створених в результаті наукових досліджень, проведених за рахунок коштів Державного бюджету України, бібліотеками та архівами, діяльність яких не спрямована прямо або опосередковано на одержання прибутку, за умови, якщо бібліотека та архів мають достатньо підстав вважати, що такий примірник використовуватиметься з метою освіти, навчання і приватного дослідження".

Використані джерела:

1. Авторское право и библиотеки Авторы: Я.Л Шрайберг, А.И.Земсков, В.В.Терлецкий, В.Р.Фирсов Москва 2007. http://pacify.discrete.ru/law-biblio-gk4-comment.html;

2. Вікторія КОПАНЄВА, мол. наук, співробітник Центру бібліотечно-інформаційних технологій ПБУВ «Відкритий контент» в інтернеті: становлення, проекти, правові засади http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Bib_Visnyk/2007-3/01.pdf;

3. Деякі аспекти застосування авторського права при функціонуванні МБА та ЕДД. http://www.korolenko.org.ua/autor.htm;

4. Інституційний репозитарій: перші кроки Оксана Бруй, заступник директора наукової бібліотеки НаУКМА з автоматизації. www.library.ukma.kiev.ua/dspace/bitstream/123456789/7/1/IR_Article_last.doc;

5. Ірина Кучма. Прибуткова відкритість. Дзеркало тижня № 41 (670) 3-10 листопада 2007;

6. Павлуша А.І. Електронні бібліотеки: зарубіжний досвід, питання розробки української концепції // Бібл. вісн. - 1999. - № 4. - С. 13-24.;

7. Ярошенко Т.О. Вільний доступ до інформації: нова модель наукової комунікації в інформаційному суспільстві. Комп'ютерні технології. Наукові праці. Том 68. Випуск 55. с. 226-234.